Беріл Бертон була однією з найвидатніших велогонщиць усіх часів і, безумовно, британською іконою. Її знали усі, навіть якщо і не були прихильниками велоспорту. За свою кар’єру вона досягла неможливого! Вона виграла сім титулів чемпіона світу, два титули чемпіонату з шосейних перегонів і п’ять титулів у гонці з переслідуванням на треку. Далі на leedska.
Беріл Бертон є британською рекордсменкою, якій вдалося отримати майже сто національних титулів. Як чемпіонці в гонках на час на всіх дистанціях, їй не було рівних. Більшість її національних рекордів тривали 20 років, а один – півстоліття.
Кар’єра чемпіонки продовжувалася протягом 25 років, хоч Беріл мала хворобу серця. Навіть лікарі їй радили ніколи не брати участь у діяльності, де є важкі фізичні навантаження. Проте ні це, ні те, що вона ніколи не була в професійному велоспорті, не зупинило її. Навпаки дало силу та енергію йти вперед.
Протягом усієї своєї довгої кар’єри відважна гонщиця з Морлі, що на південь від Лідса, завжди мала нестримне бажання, щоб змагатися сильніше та швидше. Крім того, Беріл активно виступала за рівноправність у велогонках, але й кидала виклик стереотипам у своїй манері їзди. Вона відчайдушно змагалася на рівних з чоловіками та вдалася до нечуваного досягнення – встановила абсолютний рекорд Британії. У 1967 році Беріл Бертон встановила 12-годинний рекорд у гонці на час у 277, 25 милі, перевершивши зусилля своїх конкурентів-чоловіків. Бертон померла в 1996 році, але назавжди залишиться іконою в британському велосипедному спорті та в її рідному Лідсі.
Юність нестримної Беріл Бертон: навчання та підступна хвороба
Беріл Бертон народилася 12 травня 1937 року в Лідсі, що в Західному Йоркширі. Бертон виросла в робітничій родині. Досить цікаво, що в архівних документах також зберігаються шкільні звіти та характеристики, де описують школярку Беріл як «впертого маленького мула». Вже відтоді, зі шкільних років вчителі почали помічати, що юна дівчинка має навички перфекціоніста, завжди виконувала усі завдання правильно, дуже охайно все оформлюючи. Одного разу сталася неприємна ситуація, яка дуже спантеличила Беріл. Вчитель спотворив її підручник з англійської мови виправленнями червоним чорнилом. Реакція Беріл приголомшила всіх, тоді школярка сказала, що вона мало не збожеволіла від побаченого.
У жовтні 1947 року Беріл складала іспит на 11+ в Coldkot Elementary School. Так, вона була найкращою в навчанні, але зайве хвилювання та шалені емоції на початку екзамену виснажили її повністю. За кілька годин після закінчення випробувань у неї піднялася висока температура, вона впала та була терміново доставлена до St James’s Hospital, що у Лідсі. Невдовзі дівчинці поставили невтішний діагноз: хорея Сиденхема та ревматична лихоманка, що викликав великий стрес. Проте Беріл розцінила цю ситуацію як жалюгідну невдачу.
Вперта боротьба з хворобою
Протягом довгих дев’яти місяців юна Беріл не виходила з лікарняної палати, адже мала одну паралізовану сторону тіла, ледь говорила та не могла контролювати раптові мимовільні рухи. Відновлення та оздоровлення після затяжної хвороби дівчина проходила у реабілітаційному будинку Southport, яким керували черниці.
Беріл протягом п’ятнадцяти місяців довелося жити за чернечими законами. Щоденні молитви, навчання, робота по домогосподарству, а також шиття одягу були рутиною кожного дня. Там Беріл зустріла свій 12-й день народження без найрідніших людей поряд. Але вона не просто витримала це все, а й повернулася додому здоровою.
Після одужання лікарі надали їй довгий список медичних рекомендацій, а також перелік з зазначеними протипоказаннями. Її пульс був нерегулярним, а на серці утворився шрам. У своєму висновку лікарі повідомили, що активні та інтенсивні фізичні тренування можуть нести велику загрозу для її здоров’я. Також в рекомендаціях вказали, що при їзді на велосипеді, варто пішки підійматися на будь-які пагорби, щоб уникати задишки. Але Беріл Бертон вперто та рішуче ігнорувала усі медичні рекомендації.
Зустріч з майбутнім чоловіком та партнером у велоспорті
Беріл залишила школу в 15 років і влаштувалася на роботу на швейну фабрику в центрі міста Лідс. Саме тут вже працював Чарлі Бертон, її майбутній чоловік та найміцніша підтримка в житті.
У своїх розповідях Чарлі пригадує, як Беріл зухвало позичила взяла один з його велосипедів, якими він їздив на роботу. Поступово у них зародилися дружні стосунки. Одного разу він запросив її до місцевого велосипедного клубу Morley Cycling Club. Відтоді вони були разом. Коли вперше разом потрапили на недільний клубний забіг Yorkshire Dales, Чарлі доводилося допомагати Беріл піднятися на гору. Проте їй не знадобилося багато часу, щоб зайняти перші позиції. З кожним новим днем Беріл ставала все витривалішою, сильнішою та швидшою. Чарлі розумів це та вірив у Беріл як ніхто інший. Він присвятив своє життя тому, що був вірною підтримкою для Беріл. Він відкинув власний велоспорт на другий план. Повністю зосередившись на кар’єрі майбутньої чемпіонки світу та Великобританії.
Вони побралися незадовго до 18-річчя спортсменки, в 1955 році, та оселилися у квартирі в містечку Морлі, що в межах міста Лідс. Через кілька років переїхали в приватний будинок. Вже тоді Беріл була п’ятиразовою чемпіонкою світу. Вона знала, що Чарлі завжди поряд: вдома, на змаганнях або в гаражі, де він ремонтував усі велосипеди чемпіонки та готував їх до наступних змагань. Чоловік Беріл подорожував Європою, щоб підтримати її та британську жіночу команду з велоспорту. Він зазвичай спав у сімейній триколісній машині або під живоплотом.
Донька подружжя Деніз Бертон завжди наголошувала, що усі нагороди її мами також є заслугою і батька. Адже Чарлі назавжди залишився найбільшим прихильником Беріл, а також був її механіком, водієм, нянькою та чоловіком, майстерно поєднавши усі ці ролі.
У перервах між перегонами Беріл Бертон виховувала доньку Деніз, працювала на фермі у Flaxby, збираючи ревінь. Спортсменка розповідала, що робота в полі дозволяла їй підтримувати активний спосіб життя на свіжому повітрі, а постійний рух під час роботи підтримував її фізичну форму між поїздками.
Неординарний жіночий велоспорт у виконанні Беріл Бертон
Її донька Деніз виросла, їздячи в турне в колясці, яку кріпили до велосипеда її батька. Згодом вона активно їздила з батьками на клубні пробіги, що остаточно вплинуло на вибір майбутнього Деніз. Вона також стала успішною міжнародною велогонщицею.
На початку 1970-х років мати разом з донькою приєдналися до спільних поїздок національної збірної. У 1973 році Беріл виграла Національний чемпіонат на шосе, випередивши Деніз. Через три роки їхні позиції змінилися, і мати спровокувала ще одну надзвичайну ситуацію, відмовившись потиснути руку своїй дочці на трибуні. Проте вони продовжували їздити на велосипеді разом протягом багатьох років. У 1982 році Беріл і Деніз встановили британський жіночий рекорд на дистанції 10 миль на велосипеді-тандемі.
Беріл Бертон з Лідса зуміла протягом двох славних років у 1960-х роках утримати світовий рекорд серед чоловіків у 12-годинній гонці на час. У 1967 році вона проїхала 277,25 милі за 12 годин, шалено обігнавши Майка Макнамару, свого суперника-чоловіка. Щоб він не засмучувався, Беріл подарувала йому асорті льодяників, коли проходила повз.
Так, саме такою була незрівнянна Беріл Бертон. Вона прийшла у велоспорт, коли він був ще в зародковому стані. Її рекорди залишалися конкурентоспроможними протягом багатьох років вже навіть після того, як технології шосейного велоспорту почали стрімко розвиватися. Усе це, є свідченням її таланту, атлетизму, неймовірному прагненню йти вперед та незламному духу. Беріл Бертон показала світові, що можна зробити, якщо справді присвятити себе досягненню своїх цілей. За життя вона не отримала визнання, на яке заслуговувала, але тепер вона надихає ціле нове покоління жінок і велосипедистів.